Дуже часто можна почути від “досвідчених вихователів” наступну фразу: «Якщо дитину відразу (не) привчити, то так буде завжди». Не потрібно привчати до рук. Потрібно відразу привчати до акуратності. Не потрібно привчати спати з мамою. Потрібно відразу привчати оформляти письмові роботи правильно. І т. д., і т. п. Такий підхід має на увазі погляд на дитину як на банку з кришкою, куди що засунеш, так воно там і залишиться. Головне вчасно закрити кришку.
Відсотків 90 батьків сприймають цю догму як першочергову у вихованні, цим самим змушуючи страждати своїх чад, а іноді навіть змушуючи їх докорінно міняти свої переконання, завдаючи психічних травм. І це не перебільшення.
Багато хто з батьків категорично заперечить: “Ну як же так? Так і залишити? Але ж тоді він буде ЗАВЖДИ (смоктати палець, ридати в магазині іграшок, забувати зробити уроки, грати в комп’ютер, прибирати в себе в кімнаті – потрібне підкреслити)! Треба ж щось робити!!!”
Тоді давайте поміркуємо разом. Вагалі, як каже відоме прислів’я: “Категоричність властива невігласам”. Бо якщо підходити так категорично, то давайте не переводити дитину за руку через дорогу. Треба відразу привчати! А то що ж, так і буде ЗАВЖДИ тільки з нами ходити? Збентежені?
Хтось і тут заперечить: “Ні, так не можна, це інше”.
Але чим страх перед реальною небезпекою відрізняється від удаваної, га?
Ось
для прикладу дитина боїться спати сама. Ну, ми дорослі, батьки,
звичайно знаємо, що страховисько під її ліжком, якого вона так панічно
боїться – нереальне, на відміну від машин на дорогах. Але для неї воно
реаеальне і то більш ніж, тому що страховисько, таке страшне, і дитя
майже прямо бачить, і майже навласні вуха чує, як воно шкребе своїми
пазурами об підлогу. А машина – чого її боятися? Їде і їде. Яскрава,
красива.А тепер уявіть, які протиріччя рояться у голові чада і як діти пояснюють собі, чому від одних небезпек дорослі готові їх оберігати і навіть з надмірним завзяттям, а іншим спокійно віддає на поталу, та ще й соромить, що ти боягуз несусвітній? Хотілося б дізнатися? Отож-бо.
Або ось приклад того, як дорослі змушують втискатись в рамки “БУДЬ ЯК ВСІ”. Ну, навіщо в першому класі приділяєти стільки уваги оформленню письмових робіт? “Щоб відразу привчити, а то …”. ОК, давайте привчимо відразу інтеграли вирішувати? Чомусь думка про те, що семирічна дитина не може вирішувати інтеграли, очевидна. А думка про те, що вона НЕ МОЖЕ просто в силу вікових особливостей, згадати всі ці алгоритми: чотири клітинки сюди, а якщо на останньому рядку, то не починаємо, а якщо не влізло, то ось так. І все це треба робити і одночасно думати.
Такий чудовий вік – з 7 до 10. Такий творчий, багатий, такий пристрасний інтерес до того, як
влаштований
світ, така здатність до несподіваних узагальнень, асоціаціям, така
синтетичне сприйняття будь-якого предмета. Бачити світ не як набір
наукових дисциплін, а весь, як живий єдиний організм, думати про
метеликів, про зірки, про склад бруду під нігтями, про урагани, про
вікінгів, про атоми, про те, чому люди сміються – з інтервалом в п’ять
секунд , а то і зовсім одночасно. Не просто думати – ВІДЧУВАТИ про це,
пропускати через всього себе. Ці неймовірні завзятість і самовіддача в
занятті тим, що цікаво! Годинами, з захватом, забувши про все, футбол чи
це конструктор, малювання, фантазування – у кого що! Придумуються ігри,
народжуються свої уявні світи і всі ці скарби, таємниці, шифри.
Стрімкий розвиток усіх розумових функцій, як квітка в прискореній зйомці
розгортається з бутона. Зростає (повинна зростати) впевненість у собі,
самостійність, здатність діяти в несподіваних, мінливих обставинах. Тяга
до пригод, до нового досвіду. Зародження дружби, вже не дитячою, а
справжньою, яка може бути на все життя.Ідеальний світ дитини цього віку показаний в мультиках «Земля до початку часів». Своя компанія друзів, свобода, справжні пригоди, але десь поруч є мудрі і сильні дорослі, які, якщо що, прийдуть на допомогу, а ввечері покладуть спати. І більше від них нічого не потрібно.
А тепер подумаємо, на що витрачаються ці роки. Чотири клітинки вниз, два рядки пропустити. Про що ти думаєш, Іваненко? Ти знову витає в хмарах на уроці?
ЧОТИРИ клітинки, що тут не зрозуміло?
Ще раз, закріплюємо.
Повторимо.
Перепиши два рази.
Напиши три рядки цього слова.
Що не зрозуміло???
Не розмовляйте.
На перерві не бігайте.
Чому у тебе такий бардак в портфелі?
Невже важко акуратно заповнити щоденник?
Досить гратися, нам пора на англійську.
Ми не можемо покликати в гості до Владика, ти не встигнеш позайматися музикою.
Ти не підеш гуляти, доки не будуть зроблені уроки. …
ВСЕ поперек завдань віку, ВСЕ всупереч природі дитини. Нудьга смертна.
Програма розділена на предмети, на теми, на блоки. Все роздроблене, один урок закінчений, інший розпочато, одна тема, потім інша, зв’язку ніякого.
Навіщо витоптувати все, що в цей час бурхливо росте, і старанно обробляти те, що рости ще не має і не може? Чому не можна ПРОСТО ЗАЧЕКАТИ? Ось 10-11 років. Синтетичність мислення поступається місцем аналітичності. Прокидається пристрасть до колекціонування, систематизації, класифікації, наведення порядку, інтерес до деталей, увагу не до зв’язків, а до відмінностей і протиставлень. Так ДАВАЙТЕ! Ось зараз давайте і пояснимо про чотири клітинки, і про акуратне ведення щоденника – все піде як маслу. Ось побачите. Раз, два – і всі все зрозуміли. До речі, в фінській системі освіти така особливість світосприймання дитиною врахована. Тому і не дивно, що в них найбільший показник читаючої молоді, багато переможців міжнародних змагань, тощо.
В результаті дитина, до як ставились як до об’єкта застосування виховних зусиль, до підліткового віку нерідко і стає об’єктом,
майже неживим предметом, який “нічого не хоче”. Лежить на дивані і
клацає пультом. Це буває у дітей, яким весь час вказували, що їм робити і
коли, і, як не дивно, у дітей батьків, які “присвятили їм життя” і
завжди “знали, як треба”. Тому що все, чого дитина коли-небудь хотіла,
було “не те і не так”, а все, чого, на думку дорослих, їй слід було
хотіти. І іноді вона навіть робила вигляд що докладає зусилля, що це їй
до смаку, результату це не давало, бо воно не для її розуму і серця, це ж
вони хотіли, а не вона. Ну, і “перехотіли” всі. І самих дорослих все це
робить глибоко нещасними, вони вбиваються через неуспіхи свого чада,
через неакуратневедення щоденника, а потім – через те, що “йому нічого
не цікаво”, і “він не бажає ходити в школу”.Завершити хотілось би яскравим прикладом “втискання в рамки” дитини бути як всі. На жаль, не знаю автора.
МАЛЮК
Одного дня малюк пішов до школи.
Він був маленький, а вона – велика.
Та двері в клас вели уже знадвору,
А добрий вчитель на порозі кликав.
Навколо всі раділи і всміхались,
І школа завелика не здавалась.
І став малий щасливий, як ніколи.
Він був малюк. І він пішов до школи.
Одного ранку вчитель каже: «Діти,
Сьогодні з вами будем малювати.»
Малюк подумав: “Добре. Небо, квіти,
Я вмію все: корів, трамвай, курчата!
І тигра й левів, і човни і брата.
Дістану фарби й буду починати.
І був малий щасливий, як ніколи.
Бо він – малюк. І він прийшов до школи.
Та малюка спинив учитель: “Стій-но!
Іще не час. Не всі підготувались.
Малюк спинив свої уяви мрійні.
І зачекав. Так довго, як здавалось.
“А зараз, починаймо, – каже вчитель –
Сьогодні малювати будем квіти!”
Малюк подумав: “Добре. Квіти – вмію!
Я намалюю дивну: жовто-синю!!!”
Та вчитель знов його спиня: “Стривай-но!
Я покажу, як треба малювати
Дивись уважно. Фарби підбирай-но.
Ну ось. Тепер всі можуть починати.
Малюк поглянув і подумав: “Нене,
Це ж просто квітка. І стебло зелене!
Червона. Не цікава і звичайна.
Його ж була – чарівна, дивна, файна.
Та він промовчав. Не сказав нічого.
Про те, що в нього краща набагато
Перегорнув сторінку. І почав ізнову.
Просту червону квітку малювати.
Так, як на дошці показав учитель
Так треба. То про що жаліти?
Він і не вмів пручатися ніколи:
Він же – малюк, який прийшов до школи.
На другий день приніс учитель глину.
І каже дітям: “Будем щось ваяти”
Малюк подумав: “Добре”. Вибрав синю
Й почав в руках шматочок розминати,
“Ліпити вмію я слонів, мишей, машини,
І змій страшних, і ягоди ожини…”
І був малий щасливий, як ніколи:
Бо він – малюк, і він прийшов до школи!
.
Та малюка спинив учитель: “Стій-но!
Іще не час. Не всі підготувались.”
Розвіяв знов його уяви мрійні.
Малюк чекав. Знов довго, як здавалось.
” А зараз, починаймо! – каже вчитель –
Сьогодні посуд будемо ліпити.
Малюк подумав: “Чашку і сулію,
Велику ложку – посуд: я це вмію!”
.
Та вчитель каже: “Всі іще чекайте.
Сьогодні миску будемо ліпити”.
Малюк подумав: “Добре. Всі ж бо знайте:
Таку зліплю, що бити-не-розбити!
Я форму їй зроблю чудову,
Таку ти не зустрінеш знову,
І розфарбую кольором небесним,
І вийде дивна мисочка чудесна!”
Та вчитель зупиня: “Малюк, куди ти?
Чекай іще, дивись сюди уважно:
Я покажу вам, миску як ліпити.”
І показав. Повільно і поважно.
Малюк поглянув і подумав: “Нене,
Така проста. Глибока і зелена.
Порожня. Нецікава і звичайна…”
Його ж була – чарівна, дивна, файна.
Та він промовчав. Не сказав нічого
Про те, що в нього – ніде правди діти –
Багато краща. Всі зім’яв. І знову
Глибоку мисочку почав ліпити.
Таку, яку їм показав учитель.
Так треба. То про що жаліти?
Він і не вмів пручатися ніколи:
Він же – малюк, який прийшов до школи.
Малюк навчився всіх чекать терпляче,
І все робити так, як каже вчитель.
Він більше не малює так, неначе
Чарівні звірі бродять в дивних квітах.
Так сталось. Та одної днини
Змінились плани у його родини.
І в інше місто, до нової школи
Пішов малюк. В тривозі, як ніколи.
До класу двері не вели знадвору.
Були великі сходи. Потім – зала,
А потім знову вниз, по коридору,
І вже у клас. Це трішечки лякало.
Та знову всі раділи і всміхались,
І школа завелика не здавалась.
І став малий слухняний, як ніколи.
Вій був малюк. І він прийшов до школи.
І новий вчитель знову каже: “Діти,
Сьогодні з вами будем малювати!”
Малюк продовжував собі сидіти.
Подумав: “Добре”. І почав чекати.
Питає вчитель: “Ти чого?” “Чекаю”,
“Що будеш малювати?”‘”Я не знаю,
ви не сказали”. “Ти малюй, що знаєш.”
“Якими кольорами?” “Як бажаєш!”
“Якщо всі намалюють однаково,
Як я дізнаюсь, де чия картинка?
А так – всі різні: весело й чудово!
Бери ж бо фарби й починай сторінку!”
Малюк не знав, що буде малювати,
Боявся ще раз вчителя спитати.
Намалював. І не подумав: “Нене!”
Червону квітку. І стебло зелене.
Звичайну квітку. Сумно, як ніколи.
Одного дня малюк пішов до школи.
Одного дня малюк пішов до школи.
Він був маленький, а вона – велика.
Та двері в клас вели уже знадвору,
А добрий вчитель на порозі кликав.
Навколо всі раділи і всміхались,
І школа завелика не здавалась.
І став малий щасливий, як ніколи.
Він був малюк. І він пішов до школи.
Одного ранку вчитель каже: «Діти,
Сьогодні з вами будем малювати.»
Малюк подумав: “Добре. Небо, квіти,
Я вмію все: корів, трамвай, курчата!
І тигра й левів, і човни і брата.
Дістану фарби й буду починати.
І був малий щасливий, як ніколи.
Бо він – малюк. І він прийшов до школи.
Та малюка спинив учитель: “Стій-но!
Іще не час. Не всі підготувались.
Малюк спинив свої уяви мрійні.
І зачекав. Так довго, як здавалось.
“А зараз, починаймо, – каже вчитель –
Сьогодні малювати будем квіти!”
Малюк подумав: “Добре. Квіти – вмію!
Я намалюю дивну: жовто-синю!!!”
Та вчитель знов його спиня: “Стривай-но!
Я покажу, як треба малювати
Дивись уважно. Фарби підбирай-но.
Ну ось. Тепер всі можуть починати.
Малюк поглянув і подумав: “Нене,
Це ж просто квітка. І стебло зелене!
Червона. Не цікава і звичайна.
Його ж була – чарівна, дивна, файна.
Та він промовчав. Не сказав нічого.
Про те, що в нього краща набагато
Перегорнув сторінку. І почав ізнову.
Просту червону квітку малювати.
Так, як на дошці показав учитель
Так треба. То про що жаліти?
Він і не вмів пручатися ніколи:
Він же – малюк, який прийшов до школи.
На другий день приніс учитель глину.
І каже дітям: “Будем щось ваяти”
Малюк подумав: “Добре”. Вибрав синю
Й почав в руках шматочок розминати,
“Ліпити вмію я слонів, мишей, машини,
І змій страшних, і ягоди ожини…”
І був малий щасливий, як ніколи:
Бо він – малюк, і він прийшов до школи!
.
Та малюка спинив учитель: “Стій-но!
Іще не час. Не всі підготувались.”
Розвіяв знов його уяви мрійні.
Малюк чекав. Знов довго, як здавалось.
” А зараз, починаймо! – каже вчитель –
Сьогодні посуд будемо ліпити.
Малюк подумав: “Чашку і сулію,
Велику ложку – посуд: я це вмію!”
.
Та вчитель каже: “Всі іще чекайте.
Сьогодні миску будемо ліпити”.
Малюк подумав: “Добре. Всі ж бо знайте:
Таку зліплю, що бити-не-розбити!
Я форму їй зроблю чудову,
Таку ти не зустрінеш знову,
І розфарбую кольором небесним,
І вийде дивна мисочка чудесна!”
Та вчитель зупиня: “Малюк, куди ти?
Чекай іще, дивись сюди уважно:
Я покажу вам, миску як ліпити.”
І показав. Повільно і поважно.
Малюк поглянув і подумав: “Нене,
Така проста. Глибока і зелена.
Порожня. Нецікава і звичайна…”
Його ж була – чарівна, дивна, файна.
Та він промовчав. Не сказав нічого
Про те, що в нього – ніде правди діти –
Багато краща. Всі зім’яв. І знову
Глибоку мисочку почав ліпити.
Таку, яку їм показав учитель.
Так треба. То про що жаліти?
Він і не вмів пручатися ніколи:
Він же – малюк, який прийшов до школи.
Малюк навчився всіх чекать терпляче,
І все робити так, як каже вчитель.
Він більше не малює так, неначе
Чарівні звірі бродять в дивних квітах.
Так сталось. Та одної днини
Змінились плани у його родини.
І в інше місто, до нової школи
Пішов малюк. В тривозі, як ніколи.
До класу двері не вели знадвору.
Були великі сходи. Потім – зала,
А потім знову вниз, по коридору,
І вже у клас. Це трішечки лякало.
Та знову всі раділи і всміхались,
І школа завелика не здавалась.
І став малий слухняний, як ніколи.
Вій був малюк. І він прийшов до школи.
І новий вчитель знову каже: “Діти,
Сьогодні з вами будем малювати!”
Малюк продовжував собі сидіти.
Подумав: “Добре”. І почав чекати.
Питає вчитель: “Ти чого?” “Чекаю”,
“Що будеш малювати?”‘”Я не знаю,
ви не сказали”. “Ти малюй, що знаєш.”
“Якими кольорами?” “Як бажаєш!”
“Якщо всі намалюють однаково,
Як я дізнаюсь, де чия картинка?
А так – всі різні: весело й чудово!
Бери ж бо фарби й починай сторінку!”
Малюк не знав, що буде малювати,
Боявся ще раз вчителя спитати.
Намалював. І не подумав: “Нене!”
Червону квітку. І стебло зелене.
Звичайну квітку. Сумно, як ніколи.
Одного дня малюк пішов до школи.
Робімо висновки, пані та панове дорослі.